Ще дитиною я активно подорожувала... не виходячи з дому – із захопленням зачитувалася книжками про самобутніх індіанців та відважних капітанів, докладно вивчала дитячий географічний атлас «Світ і людина», запам'ятовуючи дивовижні назви заморських рослин і тварин. Потім розпочалося повнолітнє життя зі своїм стандартним набором: навчання в університеті, офісна робота, сім'я, робочі поїздки та відпустки формату «море-лижі». Аж поки я не вирушила у 2016 році у свою першу в житті подорож через Атлантику з Паганелями й не ступила однією ногою на стежку дослідника обох Америк)) Так, справді, спочатку я долучилася до експедиції місцями зниклої цивілізації майя (Гватемала/Гондурас), через два роки ми вже мчали на джипах дорогами національних парків США, потім у 2019 вирушили до Перу, а ще через кілька років дісталися навіть Аляски.

Це був унікальний – не книжковий, а реальний дотиковий – досвід. Той самий випадок, коли мешканець завжди метушливого мегаполісу, з величезною кількістю завдань на порядку денному, раптом занурився в зовсім інакший світ і відчув дихання абсолютно іншого континенту: джунглі, забуті міста майя, ягуари-носухи-ревуни... Стоїш біля підніжжя пірамідальної платформи в Тікалі – і не можеш збагнути, як ЦЕ спромоглися побудувати давні люди, які не знали колеса й металу, не мали коней. Чуєш ревіння, від якого аж серце холоне, як наче 5, ні, 8 ягуарів розривають свою здобич в оглушливій тиші на світанку – і кров застигає в жилах... А виявляється, це всього лише мавпочки-ревуни прокинулися, звичайна справа в джунглях... Коли нарешті побачив нащадків справжніх індіанців – тих самих, віртуальних, зі свого дитинства – і зрозумів, що трохи інакше уявляв собі могікан, Чінгачгука й Монтесуму – потужними велетнями під метр вісімдесят п'ять. А вони, виявляється, навіть менші за тебе, в якої метр п'ятдесят дев'ять зросту.